Українізація Києва – безглузда і нещадна

Хочеться нагадати, панове, що управління країною – це все-таки професія, причому не найпростіша. Навіть в Україні. Прийняття нових законів, навіть створення законопроектів повинно бути продиктовано державною необхідністю, ну або, на крайній випадок, доцільністю. Чи не тому конституція США вже кілька століть залишається невеликою брошурою? Та тому, що закон для країни – справа серйозна, а не привід виділитися з однорідної маси. Але тут– важка радянська спадщина – «планова» економіка навіть в уряді. Тому боротися з наслідками «совка» треба спершу у головах, а не в назвах вулиць, міст та символіці.

Ну і взагалі, добре б ще за головотяпство відповісти – знесення пам’ятників, драконівські закони про мову, дуже «вчасні» перейменування провулків, вулиць, площ та навіть міст в такий складний для країни час сильно нагадує танці на палубі корабля, який тоне. Я готовий навіть повірити, що є наївні діячі, які щиро вважають, що вони борються з системою і що нащадки їх запам’ятають саме як борців з нею.

Давайте залишимо їх у невіданні – нехай тішаться. Але ось до чого зарахувати наступний законопроект, тут навіть я гублюся в здогадах! Не секрет, що депутатів, які подають мало законопроектів, іноді звинувачують у саботажі, лінощах та інших гріхах. Мабуть, це у них з пролетарського минулого – якщо є робота, повинен бути план, який, у свою чергу, повинен бути виконаний! Ось і вимагають, а самі напівграмотні парламентарії теж вважають, що вони не гірші за інших і цілком здатні подавати вигадливі законопроекти.

Причому найбільшою «дотепністю» відрізняються одіозні пасіонарії типу «Свободи» (яке слово загадили!) чи Радикальної партії. Ось черговий яскравий приклад: депутат Київради від «Свободи» Юрій Сиротюк, з усього видно – гарний, добрий хлопець і справжній патріот, на сторінці Фейсбуку сфотканий в камуфляжі і з пістолетом в руках, щоб ні в кого сумнівів не було. Просить допомоги і підтримки у «справжніх українців» – пропхнути його «дуже своєчасний» законопроект про «право справжніх українців обслуговуватись у всіх сферах рідною – тобто українською – мовою». Змусити перекласти «титульною мовою», замінити на українські всі інші вивіски, а також «нагнути» продавців, офіціантів і кондукторів – спілкуватися з киянами (на щастя, поки лише з киянами) українською мовою. Причому Сиротюк скаржиться, що його законопроект викликав опір і майже рік припадав пилом під сукном. І ось – час реваншу – документ вийняли, здули пил і збираються розглядати. Мабуть, час прийшов – а більше зайнятися Київраді нічим – прекрасні дороги, повний порядок на вулицях, ну а чого – істинно європейське місто!

Тільки от у всіх містах світу й у всіх комерційних закладах прийнято спілкуватися з клієнтами тією мовою, яка зручна їм, а не націоналістам з міськради. І взагалі – прекрасний привід зайвий раз довести свій патріотизм і завзятість у боротьбі з окупаційною спадщиною СРСР. Ні, якщо пан Сиротюк так вже вболіває за ідею, нехай проводить реформи за свій рахунок, як спонсор, ну або хоч опитування проведе – чи всі в захваті від його «диявольського креативу за чужий рахунок». Кому доводилося бувати за кордоном, особливо на вулицях багатонаціональних мегаполісів (до яких дуже хотілося б зарахувати і Київ), той може свідчити, що вулиці просто рясніють магазинами з іноземними вивісками, а продавці просто намагаються продати свій товар максимально швидко і вигідно.

Магазини з іноземними вивісками масово зустрічаються, наприклад, в Ізраїлі, в Парижі, Лондоні, Берліні, не кажучи вже про Нью-Йорк з його Чайна-Тауном і Брайтон-Біч. І скрізь, зауважте, цінуються продавці й офіціанти, які знають максимальну кількість іноземних мов, а не які гордо бубонять рідною мовою «моя твоя не розуміє». Ну і, до всіх інших бід, варто згадати, що Україна – багатонаціональна країна і що саме неадекватна мовна політика привела її до того, що ми маємо на сьогоднішній момент. І тут депутат Київради, прекрасний хлопець з Дубна з добрими очима і волиною в руці, намагається зробити все ще гірше, вбити клин, пересварити поки ще дружних киян, спричинити неприємності таким самим громадянам, як і він сам, коротше, явно веде підривну діяльність, сіючи національну ворожнечу, розбрат і розпусту. До речі, кримінально каране заняття!

А тепер подивимось, як з подібними проблемами, якщо, звичайно, повернеться язик так назвати, йдуть справи в інших. Як не дивно, найближчу аналогію нам вдалося провести з Францією: гарячі французькі хлопці споконвіку борються з англійцями – то за панування в Європі, то за домінування французької мови, як міжнародної, над англійською. Однак у них все виглядає куди більш цивілізовано, хоча і не без перегинів. Наприклад, в 1994 році одним з французьких міністрів – Жаком Тубоном було просунуто закон «про використання французької мови», який включав багато знайомих нам пунктів, в тому числі квоту на французькі пісні в ефірі радіо і телебачення. Для Франції це звучало дико і викликало широкий протест, адже французька квота – 40%, порівняно з українськими 75%, просто дитяче лепетання. Ну і спроба зобов’язати працівників французьких аеропортів спілкуватися рідною французькою, замість загальноприйнятої міжнародної англійської, привела в 2000-му році до зіткнення двох літаків над одним із французьких аеропортів. Були, до речі, поранені і загиблі. Цікаво, чи прийшло кому-небудь в голову спитати за жертви з ревнителя рідної мови – екс-міністра Жака Тубона? Напевно, ні, хоча дуже шкода!

Як не дивно, найбільш цивілізовано справи йдуть в структурованій Німеччині, яка відкрила у свій час кордони для величезної кількості емігрантів. Там є спеціальна програма для адаптації мігрантів. Дорослі мігранти, які не мають роботи, але у яких високі шанси залишитися в країні, проходитимуть 600-годинний курс німецької мови та 100-годинний курс культурної орієнтації, який завершуватиметься іспитом під назвою “Життя в Німеччині”. Але от халепа – автор «українського закону» Юрій Сиротюк є в Києві таким самим мігрантом, як, наприклад, російськомовні харків’яни та інші вихідці зі Східної України. І чи має він моральне право вставляти обличчя в калашний ряд, диктуючи свої фантазії співгромадянам? Чи приклад безкарного Тубона його надихає? Втім, можу припустити, що він не знає про те, хто такий Тубон, і просто не думає про наслідки, та просто не думає! В іншому випадку він диверсант і шкідник.

А ще, при зовнішній однорідності, наприклад, німецької мови, на ділі все зовсім не так вже просто. За Європейською хартією регіональних мов, визнаними регіональними мовами і мовами меншин на території Німеччини, крім німецької мови, є також: данська в землі Шлезвіг-Гольштейн, фризька в землі Шлезвіг-Гольштейн і Нижній Саксонії, верхньолужицька в Саксонії і нижньолужицька мова в Бранденбурзі, циганська в Гессені і нижньонімецька в Шлезвіг-Гольштейні, Гамбурзі, Нижній Саксонії, Бремені, Мекленбурзі — Передній Померанії, Північному Рейн-Вестфалії, Бранденбурзі і Саксонії-Анхальт. Це, щоб українські патріоти-мовознавці хоч трохи задумалися – чи все так гладко в Європі, куди вони прагнуть з таким завзяттям?

А ось як йдуть справи в Англії – ще одному «еталоні» національної та мовної «монолітності»: такої країни, як Англія, в природі взагалі не існує, є The United Kingdom of Great Britain, Велика Британія, а Англія – лише одна зі складових поряд з Шотландією, Уельсом і Північною Ірландією. В даний час у Великій Британії немає офіційно прийнятої державної мови. І присягу в парламенті депутати можуть складати англійською, валлійською або гельською мовою. І хоча офіційною мовою є англійська мова, існують і активно використовуються інші мови.

Національна мова Уельсу – валлійська, за законодавчим актом, прийнятим в 1967 році, має рівні права з англійською мовою. В Уельсі всі написи даються спочатку валлійською мовою, а потім дублюються англійською. Ще один закон про рівний з англійською мовою статус валлійської мови прийнято у 1993 році. Шотландська гельська і англо-шотландська мови були офіційно визнані в 1992 р. Європейською Хартією регіональних мов, яку в 2001 р. ратифікував уряд Великої Британії. Вживаються заходи з підтримки гельської мови Міністерством у справах Шотландії. Субсидуються передачі радіо і телебачення гельською мовою. У Північній Ірландії офіційною державною мовою є англійська. При цьому гельська мова в цій провінції викладається в школах як окремий предмет. Має статус мови національної меншини. У Республіці Ірландія дві державні мови – гельська (або ірландська) та англійська. Причому ірландці наполягають на тому, що гельська є першою державною, а англійська другою (стаття 8 конституції Ірландії). Загалом, з усім різноманіттям думок, має місце певна взаємоповага і бажання домовитися, на відміну від того, що ми бачимо у нас.

Ситуації з мовами в Америці і Канаді – окрема тема. Зрозуміло, що США – багатонаціональна країна, в якій доводиться уживатися різним народам і расам. Американський уряд справедливо вважає, що питання мови – це питання влади, і досить акуратно бореться за мовну однорідність Америки. Втім, це заняття безперспективне – надто вже різнорідна маса волелюбних американців, крім того, стрімко зростає відсоток іспаномовних американців, тож мовне майбутнє цієї супердержави дуже туманне.

У Канаді все дещо простіше, вірніше, однозначніше. Вся історія Канади – суперництво англійського та французького населення, відповідно, мов. Співвідношення франко- та англомовних канадців за кілька століть істотно змінювалося, тому виробилася більш або менш розумна політика – в різних регіонах живуть нащадки різних етнічних груп і користуються різними мовами. І ніхто, зауважте, ні на кого не ображається. Трапляється, звичайно, всяке, але в цілому – мирно і спокійно.

Тож проблеми у світі скрізь приблизно одні і ті ж. Прикро інше – на дворі 21 століття, світова інтеграція, як не крути, неминуча. Так чи варто культивувати у співвітчизників комплекси малих народів, а потім безсоромно на них спекулювати? Біда в тому, що дехто надто вже любить владу, вважаючи, що відповідальність за явно антигуманні і антилюдські дії ніколи не настане. Прикро, якщо це виявиться правдою!

Альберт Фельдман, директор Україно-ізраїльського інституту стратегічних досліджень ім. Голди Меїр

 

Рекомендуем ознакомиться