Останніми днями так звана блокада торгівлі з терористами в основному обговорюється з економічної, а не гуманітарної точки зору.
Наприклад, на нараді металургів України з прем'єром Володимиром Гройсманом 27 лютого прозвучала інформація, що сумарні наслідки блокади для української промисловості у розрізі зниження валютної виручки складуть 3,5 млрд доларів за рік. Крім того, буде втрачено до 75 тисяч робочих місць і недоотримано до бюджету близько 4 млрд гривень. Самі ж організатори блокади виходять із суто ідеологічних міркувань: мовляв, за лінією розмежування – суцільні терористи та їхні спільники, тому будь-яке переміщення товарів як на непідконтрольні території, так і звідти – це «торгівля на крові». Більше того, лунають погрози «перекрити терористам воду та електроенергію, як в Криму» (реалізувати їх поки що неможливо, оскільки, приміром, водопровід до Маріуполя йде через Донецьк).
Варто відзначити, що останнім часом почастішали спроби дегуманізації не просто бойовиків «ДНР/ЛНР», але і звичайних громадян України, які волею долі опинилися за лінією розмежування. Приміром, минулого тижня перший президент незалежної України Леонід Кравчук, коментуючи визнання Москвою «паспортів ДНР/ЛНР», заявив: «Якщо вони хочуть взяти до себе людей з «ДНР» і «ЛНР», нехай беруть. Я особисто не заперечую, якщо вони заберуть бойовиків і найманців, у яких руки по лікоть у крові, якщо заберуть ворогів і сепаратистів, нехай забирають. Нехай займаються сепаратизмом під Москвою. Для нас буде тільки полегшення. Але територія і земля ця наша, ми її не віддамо».
З подібною дилемою – боротися за землю чи за людей? – стикалися всі країни, які з різних причин втрачали контроль над частиною своєї території. В Україні останніми роками дуже люблять посилатися на досвід Хорватії: Загреб влаштував жорстоку блокаду Сербської Країни протягом більш ніж трьох років (навіть для возз'єднання сімей можна було перейти лінію розмежування лише кілька разів на рік), а потім відновив контроль над цією територією військовим шляхом. Те, що внаслідок операції «Буря» стали біженцями майже триста тисяч сербів, які жили на своїй землі сотні років, українські «професійні патріоти» не вважають проблемою (на відміну від цивілізованого світу, який судив хорватських генералів в Гаазі нарівні із сербськими воєначальниками). Більше того – закликають повторити хорватські «досягнення» на Донбасі, вигнавши вже не сотні тисяч, а мільйони людей. А про те, що внаслідок блокади і війни Хорватія отримала території, де досі (через 20 з гаком років) не налагоджено нормальну господарську діяльність, в Україні взагалі не згадують.
Ще один, більш кривавий приклад відновлення територіальної цілісності після багаторічної блокади – громадянська війна на Шрі-Ланці. Почалася вона, до речі, з того, що в травні 1981-го в головному тамільському місті Джафні бойовики, які підтримуються центральною владою, зруйнували або обезголовили статуї тамільських культурних і релігійних діячів, а потім спалили міську бібліотеку, де були книги і манускрипти «неправильною» мовою. Спалахнула війна сингальської більшості проти тамілів, яка тривала майже 20 років, однак центральна влада Шрі-Ланки так і не змогли взяти під контроль тамільські території. На початку 2002 року за посередництва Норвегії було укладено перемир'я між ворогуючими сторонами, при цьому блокада непідконтрольних територій з боку уряду Шрі-Ланки тривала. Бойові дії відновилися в 2006-му, але тільки через три роки ланкійській армії вдалося повністю придушити опір «Тигрів звільнення таміл ілама». В ході конфлікту загинуло від 80 до 100 тисяч людей, в основному – мирних жителів, а на тепер вже підконтрольних Коломбо територіях досі панує розруха.
При цьому у світі достатньо випадків зовсім іншого підходу до непідконтрольних територій. Наприклад, центральний уряд Кіпру, який разом з іншим світом не визнає Турецьку Республіку північного Кіпру, блокаду турків-кіпріотів не влаштовує, оскільки вважає їх своїми громадянами. Причому Нікосія не тільки не перегороджує дороги і не ріже електропроводи, але і не намагається заблокувати сполучення з непідконтрольними територіями. Будь-який громадянин України може в цьому переконатися, купивши квиток на рейс авіакомпанії «Пегасус» в один з аеропортів Північного Кіпру. Після цього, до речі, можна спокійно приїхати до «офіційного» Кіпру, і ніхто вас там не переслідуватиме – на відміну від України, яка відкриває справи на своїх громадян, які прилетіли до Криму через Москву.
Навіть в Ізраїлі, де війна безперервно триває з моменту здобуття незалежності, немає тотальної блокади арабських територій. Причому я маю на увазі навіть не Палестинську Автономію, а повністю підконтрольний терористам із «Хамас» сектор Гази. Крім того, що туди під виглядом гуманітарного можна провезти практично будь-який вантаж, крім зброї, сектор Гази інфраструктурно є частиною Ізраїлю – саме звідти поставляються вода та електроенергія, а жителі Гази продовжують лікуватися в ізраїльських лікарнях. Звичайно, в Ізраїлі регулярно звучать вимоги «припинити постачати терористів, радіють смерті євреїв» – але влада країни прийняли чітке політичне рішення: ми не воюємо з населенням, навіть якщо воно нас не підтримує. В Єрусалимі впевнені, що рано чи пізно (краще, звичайно, рано) ситуація зміниться, кілька тисяч терористів знищать або виженуть, а майже два мільйони жителів сектора Гази отримають можливість інтегруватися в нормальне суспільство.
І така політика дає свої плоди – незважаючи на ісламських радикалів, відносини Ізраїлю із сусідніми арабськими країнами налагоджуються з кожним роком. Хто б ще кілька років тому міг повірити, що міністр оборони Ізраїлю Авігдор Ліберман запропонує Саудівській Аравії та іншим сунітським країнам створити оборонний альянс за принципом НАТО, більше того – допомогти арабським країнам військовими ноу-хау і модернізацією їхніх армій!
Я розумію, що ізраїльське «ноу-хау» у відносинах з Газою складно застосувати в Україні, де одним з архетипів є «нехай у сусіда корова здохне» – навіть якщо власні втрати будуть значно більшими. Але я все ж таки закликаю українське суспільство і політиків придивитися до досвіду Ізраїлю. Загальновідомо, як у цій країні ставляться до землі, намагаючись облагородити й окропити кожну її п'ядь. Але у дуже складному виборі – земля чи люди? – ізраїльтяни все ж віддають перевагу людяності.
Альберт Фельдман
You must log in to post a comment.